Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник


Відродження первозданної природи Полісся
Чорнобильський заповідник

ЕКОСИСТЕМИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО РАДІАЦІЙНО-ЕКОЛОГІЧНОГО БІОСФЕРНОГО ЗАПОВІДНИКА: КРИЗОВІ ЯВИЩА МИНУЛОГО І СУЧАСНОСТІ ТА ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ
16.04.2019

Є.О. Воробйов, С.М. Бідна, Д.О. Вишневський, С.О. Євдокимова, О.А. Борсук

Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник, м. Іванків

 Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник створений 26 квітня 2016 року на площі близько 227 тис. га, яка зазнала забруднення внаслідок Чорнобильської аварії (як показано нижче, це четверта антропогенна екологічна катастрофа на території заповідника). Щоправда, більшість ділянок з високими дозами забруднення і, відповідно, опромінення біоти (10-кілометрова зона, зокрема «Рудий ліс») не ввійшли в заповідник. Нині високі рівні забруднення відзначаються на площі близько 10%. Інтенсивність радіаційного навантаження на екосистеми за 30 років знизилася у 2-10 разів внаслідок розпаду та розсіювання радіоактивних ізотопів.

Явний вплив опромінення на організми досить обмежений. Так, у ювенільних особин Pinus sylvestris у 90-х роках ХХ ст. відзначені гігантизм і мозаїчність хвої та трихвойність, багатобруньковість та зняття апікального домінуванння центрального пагона. Відзначені в 2018 р. відхилення, які попередньо можуть інтерпретуватись як радіоморфози, крім околиць ЧАЕС (подовжені вдвічі шипи на Robinia pseudoacacia), фіксувались і на ділянках заповідника з досить високими рівнями забруднення (трилистковість замість чотирилистковості у Paris quadrifolia, гофрованість листків та квіток у Stallaria nemorum, зменшення ступеня пальчаторозсіченості верхівкових листків з 3 до 1-2 порядків у Geranium sanguineum). У тварин за 18 років спостережень одноразово відзначено лише новоутворення в грудній порожнині у мишовидного гризуна та синдром раптової смерті вовка-переярка, який зайшов з Білорусі (дослідження грудного органокомплексу не уточнило причин). Але ці зміни не є статистично достовірними порівняно з іншими територіями, і на рівні популяцій та екосистем умовно вважатимемо їх такими, що можна знехтувати (Гащак, 2016), принаймні на значній частині площі заповідника.

Нині основна частина радіонуклідів, особливо в соснових лісах, зосереджена в шарі ґрунту 0-5 см та в лісовій підстилці, де міститься 30-60 % 90Sr і 40-80 % 137Cs. Прогнозні моделі показують, що ця ситуація збережеться протягом принаймні 10-15 років. В листяних насадженнях у підстилці знаходиться близько третини радіонуклідів. Вміст радіонуклідів у рослинності в наш час визначається кореневим поглинанням, стільки ж їх повертається з опадом. Надземна фітомаса деревостанів утримує 2-8 % від їх загальної кількості в лісовому біогеоценозі. За межі стабілізованого лісового ландшафту радіоактивні речовини практично не виносяться. Фактори, які порушують лісове середовище, прискорюють також і міграційні процеси. Провідна роль лісів у стабілізації радіоекологічної ситуації потребує створення умов для поступового перетворення існуючих екосистем у максимально наближені до природних умов Полісся, а тому найбільш життєздатних і функціональних.

Першою антропогенною екологічною катастрофою в Європі, зокрема на території заповідника, стало некомпенсоване винищення на межі голоцену (20-10 тис. р. тому) гігантських (1-10 тонн) та в середньовіччі (1000-500 р. тому) дуже великих (0,5-1 тонна) середовищетвірних фітофагів, які за сучасною термінологією вважаються едифікаторними або ключовими видами (Пидопличко, 1963; Будыко, 1977; Пучков, 1989; Воробйов, 2003; Смирнова и др., 2004; Панченко, 2013). В цих працях доведено, що люди практично знищили типового для епох похолодань та зимових міграцій мамонта Mammuthus primigenius, властивого періодам потеплінь та літніх міграцій лісового слона Paleoloxodon antiqus, в цілому характерного для сухіших періодів шерстистого носорога Coelodonta antiquitatis, а також тура Bos primigenius, зубра Bison bonasus, і тарпана Equus ferus ferus тощо. Неспростовними аргументами цього є, по-перше, факт успішного переживання згаданими тваринами тепліших і триваліших інтерстадіалів, ніж голоцен, а по-друге, повсюдність гігантських і  дуже великих фітофагів в на всіх континентах у високопродуктивних лісотундрових, лісових, лісостепових (саваннових) та степових (тундростепових) біомах в докультурний час. Ці ключові види шляхом обламування і поїдання гілок та молодих дерев, їх підросту та певних видів трав, інтенсивного витоптування, відкладення куп екскрементів сприяли формуванню галявин в лісах, лук та лучних степів, рідколісно-саваннових екосистем, стимулювали обіг речовини та енергії, сприяли виникненню та підтриманню популяцій світлолюбних видів у лісовій зоні (їх кількість тут в цілому більша, ніж тінелюбних). На освоєних територіях протягом минулого тисячоліття діяльність тварин-едифікаторів частково компенсувалась вибірковими та дрібноконтурними рубками, випасом свійської худоби та сінокосінням. Нині в Європі, Поліссі, а в заповіднику і поготів, ці фактори практично зняті. Зокрема, відома сьогодні проблема сціофітизації (карпінетизації), тобто масове заростання грабом, кленами та іншими тіньовими деревами світлих флористично найбагатших дібров та суборів союзу Potentillo albaeQuercion, заростання лук і лісових галявин чагарниками та молодняками берези та осики, повною мірою стосується заповідника. Синтаксономічне різноманіття на більшій частині площ лучної та узлісної рослинності, зокрема союзів Calthion, Cynosurion, Molinion, Deschampsion, Geranion sanguinei, Trifolion medii у заповіднику, як і в Поліссі в цілому, за нашими спостереженнями критично знижується, ці угруповання втрачають притаманне їм біорізноманіття та мають сукцесійний тренд в напрямку класів Agropyretea, Franguletea, Dactilo glomeratiPopuletea tremulae.

Програма «Фауна» (2000) шляхом відновлення великих фітофагів (кінь Пржевальського Equus ferus przhewalskii, зубр, аналоги тура) передбачає значною мірою (без гігантських фітофагів) реконструкцію подібних екосистем. На території заповідника ми зараз маємо єдиний реальний шанс відновити квазіприродні екосистеми, аналогічні тим, які існували близько 5-2 тис. років тому в лісовій зоні Європи, на достатній території (разом з Поліським радіаційно-екологічним заповідником у Білорусі вона сягає півмільйона гектарів).

Запропонуємо деякі конкретні заходи з відновлення цих трьох видів. Для коня Пржевальського це сприяння природному підйому чисельності з близько 100-150 до 300-500 особин і заселення всіх придатних для виду екотопів шляхом суворої охорони та, можливо, поповнення збідненого генетичного різноманіття (випуск неспоріднених плідників). Виходячи з наших спостережень, коні займуть всі перелоги, луки та згарища у досить бідних і сухих типах лісорослинних умов – B1, B2, B3, A2, A3, С2, меншою мірою використовуючи сусідні типи та навколишні ліси.

Для успішної репатріації зубра на початковому етапі варто створити систему кормових полів (наприклад, вико-вівсяна мішанка) під ЛЕП та на перелогах з найбагатшими ґрунтами на лівобережжі Прип’яті (близько 10 полів площею порядку 20 га кожне) та на північ від залізниці між селами Новошепеличі і Красне (таку ж кількість). Після цього необхідно провести випуск зубрів у кількості не менше 10 особин на кожну з цих ділянок; крім того, прогнозується заселення території тваринами, які періодично заходять з Білорусі. Зубри у заповіднику за 30 років здатні досягнути чисельності 300-500 особин і зайняти ліси з галявинами та навколишніми луками у багатших типах лісорослинних умов – С2, C3, C4, D3, D4, B3.

Щодо репатріації тура, вірніше його реконструйованих аналогів, пропонується створення спочатку свійських популяцій великої рогатої худоби примітивних порід, які зберегли фенотипічні та поведінкові особливості, що роблять можливим їх життя в дикій природі (сіра українська, сіра угорська, карпатська бура, гайнлайнд, худоба Гека тощо) з подальшою селекцією, нарощуванням чисельності та в кінцевому рахунку формування напівдиких і диких популяцій, які шляхом природного добору стануть екологічним аналогом тура. Як відомо, свійський бик (Bos primigenius taurus) дуже легко дичавіє (Брем, 1992). На території заповідника на землях відселеного села Луб’янка існує напівздичавіле стадо близько 20 особин переважно чорно-рябого забарвлення. Його можна використати як основу репатріаційного стада шляхом поступової заміни плідників та підпуску телят. Оскільки природними стаціями тура були заплави річок (луки та рідколісся) з багатою рослинністю, звідки він витісняв зубра завдяки більшій силі, рогам та агресивності, місцями створення для початку ще двох (а згодом додатково двох-трьох) стад пропонуються заплави Ужі (а саме відселені села Замошня або Бички, згодом Рудня-Іллінецька, Новосілки) та Прип’яті (села на південь від Чорнобиля). Якщо ці роботи будуть проведені, за 30 років прогнозується поширення виду по всіх придатних екотопах і стабілізація популяції на рівні 300-500 особин.

Таким чином, вже за 30 років екосистеми заповідника можуть бути насичені відповідниками тура і тарпана та зубром до рівня їх екологічної ємності. Вони займатимуть переважно різні екотопи, але все ж більша частина їх території будуть спільними і тут буде спостерігатись щільне заповнення еконіші великих травоїдних. Поряд з існуючими популяціями переважно деревоїдних лося, оленя та козулі та відновленою популяцією ведмедя це запустить умовно природний режим встановлення екосистемної рівноваги, що стане в повному сенсі безпрецедентним експериментом з «повернення природі боргу» у вигляді повноцінних популяцій дуже великих ключових фітофагів. Досить суттєвими є його прогнозовані природоохоронні наслідки, тобто відновлення природних процесів формування рослинного покриву, тобто відновлення повночленнх пралісових екосистем, самопідтримуваних популяцій зникаючих геліофільних видів, ускладнення харчових мереж від копрофагів до трав’янистих рослин, комах-запилювачів, птахів та гризунів. Біогеоценотичний та популяційний моніторинг процесів формування і всебічне вивчення сформованих протягом 100-300 років більш повночленних екосистем (а не їх антропогенно обумовлених дериватів без дуже великих копитних, якими є сучасні екосистеми Європи) відкриє унікальні перспективи створення теоретичних моделей та широких узагальнень в осмисленні екосистемного рівня організації живого.

Територія заповідника за характером рослинності належить до зони широколистяних лісів, але через переважання водно-льодовикових піщаних відкладів після радикального зниження природного зоогенного впливу тут переважали досить густі дубово-соснові та соснові ліси (рідше дубові та локально – дубово-грабові),  у зниженнях – вільхові, у заплавах – тополево-вербові, які в епохи Київської Русі – Великого князівства Литовського мали майже суцільне поширення. У цей час господарство в лісах мало підсічно-вогневий характер, тобто значна частина незаболочених лісів періодично проходила стадії згарища, ріллі, перелогу, спонтанних молодняків, що призводило до збіднення ґрунтів, але підтримувало існування відкритих екотопів. На початок 20-го століття внаслідок вирубок, пожеж, освоєння під ріллю, сінокоси та пасовища (часто з надмірним навантаженням) лісовкрита площа знизилась до 11-12 %. Це була друга антропогенна екологічна катастрофа ХVIII-ХIХ ст., яка повною мірою стосується території заповідника. Значне зниження родючості земель і неефективність їх подальшого сільськогосподарського використання змусили розпочати посадки лісокультур. Перші роботи зі штучного лісовідновлення розпочались у 20-х роках минулого століття, а в 50-60-х роках вони набули масового характеру. З цього часу площа лісів збільшилась в 4 рази і сягнула близько 50%.

Після аварії на ЧАЕС частина покинутих сільськогосподарських угідь спонтанно заросла, завдяки чому лісистість на сьогодні сягає 58%. Соснові бори та похідні березняки на бідних піщаних ґрунтах і торфах займають 30% від лісовкритої площі, з них сухі лишайникові – 5%, свіжі зеленомошні – 22%, вологі молінієво-чорничні – 2%, сосново-журавлиново-сфагнові верхові болота – кілька десятків гектарів. Дубово-соснові субори та похідні березняки займають майже половину площ, з них сухі складають до 0,5%, свіжі зеленомошні – майже 30%, вологі з участю чорниці – 15%, сирі та мокрі з участю берези пухнастої – до 3%. Сосново-дубові та дубові сугрудки складають 13%, з них свіжі світлі багаторізнотравні діброви – лише 3%, вологі – до 10%. Сирі вільхово-дубові сугрудки займають 8%, чорновільхові болота – 0,25%. Найбагатші за ґрунтовими умовами тіньові широколистяні ліси з багатою неморальною флорою – вологі та сирі груди – займають лише півтораста гектарів, частина їх має структуру квазіпралісів. Перелоги та відселені села займають четверту частину площі заповідника. На них проходять демутаційні процеси відновлення лісу, але на ділянках з високою концентрацією коней вони затримуються на стадіях від кореневищної до дернової, а на ділянках з середньою концентрацією набули вигляду піщаних степів, або суходільних лук.

Заболоченість території заповідника сягала 5%, причому крім переважаючих низинних відкритих боліт, не незначних площах відзначалися цікаві за флористичним складом мезотрофні (Бачурина, 1963; Кучерявая, 1991). Внаслідок проведеної осушувальної меліорації з 1937 по 1983 рр. більша частина боліт осушена (решта частково підсушені), причому зниження рівня ґрунтових вод відобразилося також на сирих та вологих типах лісорослинних умов, спричинивши суттєву транформацію (мінералізацію, нітрифікацію) їх ґрунтів. Незважаючи на заростання каналів деревною рослинністю та заселення їх частини бобрами, відновлення гідрологічного режиму відбулося далеко не адекватно. Наприклад, вторинне підтоплення в окремих місцях призвело до загибелі лісів, а проточний режим змінився застійним. Переважна частина боліт влітку та восени перебуває в сухому стані, що не лише не дає відновитись природним болотам, а й посилює пожежну небезпеку. Це комплексна третя антропогенна екологічна катастрофа, яка виявилася також у повсюдній хімізації сільського та лісового господарств, яка нанесла потужний удар не лише по ентомофауні, мікробо- та альгоценозам, а й по гризунам, рукокрилим та птахам. Тоді ж було проведено масоване створення соснових монокультур, які зазвичай перетворюються в мертвопокривні «плантації» з мінімальним рівнем біорізноманіття, особливо без необхідних прочищень, які майже не проводились в Зоні відчуження. На 1983 р. понад 90% сосняків віком до 50 років була штучного походження. Близький до заповідного режим у Зоні відчуження та створення заповідника шляхом природних процесів демутації успішно долає наслідки винищення лісу, розорювання, хімізації та створення загущених монокультур. Щоправда, цей процес проходить (і проходитиме надалі) стрибкоподібно, включаючи такі катастрофічні явища, як лісові, в тому числі верхові, пожежі та всихання лісів з участю масових комах-фітофагів.

В заповіднику пожежі в лісах та на перелогах охопили 2,6 тис. га з 1993 р. по 2011 р., 17 тис. га в 1992 р. та  15,3 тис. га у 2015 р. Вигорання рослинного покриву і тим більше лісів є абсолютно неприпустимим через винос із димом та вивільнення у розчини радіонуклідів, тому необхідний ефективний комплекс протипожежних засобів, зокрема протипожежних розривів з мінералізованими смугами та листяними насадженнями. Але необхідно пам’ятати наступне. Соснові ліси за своєю природою є пірогенними і пірофільними, тобто періодичне вигорання раз у 50-250 років, за дослідженнями докультурних шарів деревного вугілля, є характерним для їх природного режиму фактором (Санников, 1983). Тобто, більша частина природних соснових лісів є згарищем на певному етапі сукцесії. Згарища є природним екотопом (клас Epilobietea angustifoliae), унікальність якого полягає в тому, що, на відміну від господарських територій, де вони будуть зрубані, розорані і засаджені монокультурами сосни, у заповіднику мають бути збережені в недоторканому вигляді як абсолютно природний сукцесійний процес.

Масове всихання сосни, яке декілька років тому розпочалося в заповіднику, як і по Українському Поліссю, поширюється не лише в монокультурах сосни на староорних землях, вражених кореневою губкою, а й у природних лісах – поодиноко або «гніздами». Очевидно, цей процес продовжуватиметься, доки зменшення конкуренції за воду дозволить виживати частин дерев у нових умовах, але частина монокультур вже приречені. Хоча гинучі дерева виявляються пошкоджені хвоє- та пагоногризучими шкідниками та короїдами, першопричиною, яка летально ослаблює дерева, вбачаємо зниження рівня ґрунтових вод з їх «відривом» від поверхневої кореневої системи сосни, а також екстремально спекотні літа останнього десятиліття. Згадані явища є на сьогодні найбільш яскравим виявом п’ятої антропогенної екологічної катастрофи ХХІ ст. – глобальних кліматичних змін, що виражаються переважно у його потеплінні. Цей тренд розпочався з 70-х років ХХ ст. (5-Report of the IPCC, 2014), в наших умовах виражається у потеплінні середніх та мінімальних температур зим, максимальних літніх та весняних температур на 1,5-2º С, виявляється чіткий тренд збільшення тривалості теплого періоду, спеки та тропічних ночей, атмосферної посухи, збільшення кількості злив і зменшення дощів (Балабух, 2015). Це спричинило зниження коефіцієнту зволоження (відображає відношення опадів до випаровування) території заповідника з 1,3 до 1,1 (http://igim.org.ua/?page_id=67), тобто наблизило до 1 – межі існування лісу на плакорах. В цих умовах незворотні поступові та катастрофічні зміни екосистем заповідника неминучі. Всі природоохоронні заходи необхідно проводити з огляду на прогресуючу зміну клімату. Перед науковим відділом та керівництвом заповідника постає невідкладне завдання – розробити та втілити комплекс заходів з мінімізації її негативних наслідків для біоти, враховуючи небезпеку поширення радіонуклідів за межі заповідника. Вже, наприклад, відбувається масове всихання берези пухнастої та зникнення сфагнових мохів на мезотрофних болотах, зменшуються площі чорничників. Оскільки змінити термічний режим ми не в змозі, єдиним шляхом впливу на ситуацію залишається корекція водного режиму, раніше вже порушеного меліорацією. Необхідно переглянути режим регулювання води в мелоративних системах (можливо, і в Київському водосховищі) у бік підвищення рівня, тобто максимально наблизити до природного. Треба надати саме заповіднику право регулювання шлюзів на його території, для визначення точних параметрів гідрологічного режиму створити міжвідомчу експертну групу, залучивши кваліфікованих гідрологів, болотознавців, лісівників, геоботаніків, радіоекологів. Крім того, під час тривалих засух розглянути питання можливості викликання штучно спровокованих опадів над найбільш пожежонебезпечними лісами, в першу чергу з високими рівнями радіаційного забруднення.

За умови втілення пропонованих заходів будемо сподіватись, що сучасні виклики цивілізації екосистемам заповідника вдасться пережити з мінімальними катастрофічними наслідками, а відновлення природних процесів дозволить відродитись успішно функціонуючому «острову» повноцінної біосфери, у стані, наближеному до недоторканого людиною.

ECOSYSTEM OF THE CHORNOBYL RADIOECOLOGICAL BIOSPHERE RESERVE: CRISIS OF THE PAST AND MODERNITY, POSSIBLE WAYS OF OPTIMIZATION

E.O. Vorobyov, S.M. Bidna, D.O. Vishnevsky, S.O. Yevdokymova, O.A. Borsuk

Chornobyl Radioecological Biosphere Reserve, Ivankiv

Ecosystems of the Chornobyl Radioecological Biosphere Reserve “have undergone” 4 anthropogenic ecological disasters: 1) densifying of the forests due to the extermination of large phytophages (10,000-500 years ago); 2) mass deforestation and plowing (400-80 years ago); 3) drainage reclamation with total chemicalization and the creation of pine monocultures (70-30 years ago); 4) Chernobyl accident in 1986. Nowadays, the global human-induced ecological catastrophe – warming and torrefaction of climate  is the most significant, and this is catastrophe number five. Proposed measures – proceeding in populations of large ungulates (horse, bison, aurochs), stopping of deforestation and clearing of burned forests, raising to the natural level of groundwater on reclaimed lands will allow to restore the natural regime and structure of ecosystems.

 

ПРИРОДООХОРОННА ЦІННІСТЬ ДУБОВИХ КВАЗІПРАЛІСІВ ПУХІВСЬКОГО МАСИВУ (ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ РАДІАЦІЙНО-ЕКОЛОГІЧНИЙ БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК)

 

Д.О. Вишневський1, Є.О. Воробйов1, В.П. Коломійчук2

1-Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник, м. Іванків

2-Ботанічний сад ім. акад. О.В. Фоміна КНУ імені Тараса Шевченка, Київ

 

11 травня та 21 червня 2018 року нами проведено обстеження Пухівського лісового масиву площею 222 га, з яких 13,9 га займає лісовий заказник місцевого значення «Пухівський», створений у 1972 році. Ґрунтові умови багаті, переважають типи лісорослинних умов C2, C3, C4, зустрічаются унікальні в заповіднику D3 (рідко D2). Значну частину масиву складають старі (вік до 300 років) та середньовікові дубові (Qurcus robur) ліси з участю Carpinus betulus, Fraxinus excelsior, Alnus glutinosa, Tilia cordata, Acer platanoides, поодиноко Ulmus glabra. На початку 2000-х рр. багато старих екземплярів дуба звичаного були тут по-хижацьки зрізані, і навіть не всі вивезені. Місцями старі дуби природно випали. Частина лісів у середині ХХ ст. змінилася похідними, складеними Betula pendula, Populus tremula, A. glutinosa, місцями з участю підсаженої Picea abies, тепер вони природним шляхом змінюються на корінні. Як домішка в деревному ярусі присутні Padus avium та Pyrus communis. Чагарниковий ярус створюють місцями Corylus avellana та Swida sanguinea, поодиноко Euonymus europaea, Frangula alnus, Sambucus nigra, Viburnum opulus, Malus sylvestris, Sorbus aucuparia, Rubus caesius, R. idaeus, R. nessensis.

Основу трав’яного покриву тінистих дібров створюють типові мезофільні види широколистяних лісів – Stellaria holostea, Aegopodium podagraria, Carex pilosa, менше покриття мають Lamium maculatum, L. galeobdolon, Glechoma hirsuta, Ranunculus cassubicus, Polygonatum odoratum, P. multiflorum, Milium effusum, Mercurialis perennis, рідше Asarum europaeum, Lathyrus vernus, Melica nutans, Campanula trachelium, Dryopteris carthusiana, Majanthemum bifolium, Paris quadrifolia. Через неглибоко залягаючі  ґрунтові води та періодичне весняне заливання частини ділянок трапляються більш гігрофільні Impatiens noli-tangere, Urtica galeopsifolia, Festuca gigantea, Agrostis stolonifera, Athyrium filix-femina, Stachis sylvatica, Lysimachia vulgaris, Filipendula ulmaria, Geum rivale, Stellaria nemorum, Cirsium rivulare, Ranunculus repens, Caltha palustris, Chrisosplenium alternifolium, Carex sylvatica, C. remota, C. elongata, C. pallescens, C. ovalis var. argyroglochin, Valeriana wolgensis. Синузію весняних ефемероїдів, крім повсюдно масової Anemone nemorosa, складають нерідко Ficaria verna, локально Corydalis cava, C. solida, A. ranunculoides, Gagea lutea, G. minima, Lathrea squamaria. Звільнені в результаті випадання дерев «вікна» природно займають звичайно дифузно розподілені лісові нітрофільні види Geum urbanum, Chelidonium majus, Galium aparine, Lapsana communis, Alliaria petiolata, Galeopsis ladanum, Humulus lupulus, Calystegia sepium, Myosoton aquaticum, Chaerophyllum aromaticum, Scrophularia nodosa, Moechringia trinervia, Stellaria media. В масиві відзначені адвентивні Picea abies, Salix fragilis, Amelanchier spicata, Bidens frondosa, Soliago canadensis, Impatiens parviflora, але вони нечисельні, а інвазійність їх популяції низька. Також іноді трапляються види світлих дібров, згадані нижче. Цікаво, що деякі типові для широколистяних лісів Полісся види не були відзначені: Euonymus verrucosa, Actaea spicata, Adoxa moschatellina (для Житомирщини рідкісний), Circaea lutetiana, Dentaria bulbifera, Dryopteris filix-mas, Oxalis acetosella, як і звичайні для Житомирщини біля східного краю аралу Carex brizoides, Sanicula europaea, Hepatica nobilis.

Виконані 8 описів лісів масиву дозволяють попередньо віднести їх тіньові мезофільні відміни (типові D3, а також наближені до D2 – фація Carex pilosa) до описаної з Житомирського Полісся асоціації Polygonato odorataeCarpinetum subass. typicum Vorobyov & al. 2008 союзу Carpinion betuli Issler 1931 [2], гігромезофільні «проточні» відміни з мінерально багатими нейтральними ґрунтами (D3, наближені до D4) – до ймовірної Polygonato odorataeCarpinetum corydaletosum cavae subass. prov. (гомологічну до описаної з Польщі TilioCarpinetum corydaletosum Tracz. 1962 [4]). Гігрофільні тіньові полідомінантні ліси (D4, заливаються навесні проточною водою) віднесено до описаної теж з Житомирського Полісся асоціації Impatienti nolitangereQuercetum Vorobyov & Baransky 2015 [1] союзу AlnoUlmion Br.-Bl. et Tx. ex Tchou 1948.

У північно-східній частині масиву описано світлу діброву (70-річні культури) без другого ярусу та підліску (кв. 95, вид. 11). Очевидно, до відселення с. Бобер тут було лісове пасовище, а згодом з перелогів заходили пожежі, що спричинило деяку мінералізацію і нітрифікацію. За результатами лісовпорядкування це тип лісу належить до C2 ДГС, але флора вказує на високе багатство та зволоженість ґрунтів. Тут успішно відновлюється Fraxinus excelsior та інші широколистяні породи, що дозволяє визначити тип лісорослинних умов як D3. У трав’яному дуже олучненому ярусі найрясніше представлені Anthriscus sylvestris (30%) та Vicia sepium (20%), Carex umbrosa (7%), C. hartmanii (поодиноко), Poa pratensis, Festuca rubra, Dactylis glomerata, Alopecurus pratensis, Deschampsia caespitosa, Agrostis capillaris, Lysimachia nummularia, Glechoma hederacea, Fragaria vesca, Picris hieracioides, Ranunculus polyanthemos, Ajuga reptans, Veronica chamaedrys, Cruciata glabra, Convallaria majalis, Coccyganthe floscuculi, Angelica sylvestris, Viola riviniana, Galium verum, Rumex acetosa, Epilobium montanum, Soliago canadensis. Крім того, наявні неморальні види, котрі за умови відсутності природного впливу травоїдних згодом витіснять лучні (Aegopodium podagraria, Milium effusum, Anemone nemorosa, Ficaria verna), а також нітрофіли. На ділянці 25х25 м зафіксовано 53 види судинних рослин, що є дуже високим показником для півночі Київського Полісся. З них до ЧКУ внесена масова на ділянці Carex umbrosa; регіонально рідкісним видом є C. hartmanii. Цим осокам необхідні досить освітлені ценози, в умовах припинення випасу та сінокосіння та відповідно загущення і затінення лісів вони зникатимуть. У стадії бутонізації в нижній вологій частині ділянки виявлено рідкісну на Поліссі червонокнижну орхідею Platanthera chlorantha. Ювенільну рослину цього виду знайдено у центральній частині масиву у багатовидовому широколистяному лісі у гігрофільних проточних умовах. Особину у квітучому стані висотою 80 см відзначено 21.06.2018 р. у південно-західній частині масиву.

У південно-східній та південно-західній частині масиву трапляються ацидофільні саджені 70-річні діброви на бідніших грунтах у типах лісорослиних умов C2, C3 (перехід до B2). У підліску трапляються Frangula alnus, Sorbus aucuparia, Rubus nessensis. У трав’яному ярусі зустрічаються Poa nemoralis, Carex pallescens, Juncus effusus, Pteridium aquilinum, Mycelis muralis, Lathyrus niger, Hypericum perforatum, Origanum vulgare, Serratula tinctoria, Veronica officinalis, V. hederifolia, Melampyrum pratense, Fragaria vesca, F. moschata (цей вид не наводиться у конспекті флори Чорнобильської зони [3]). Світлі діброви належать до класу Quercetea roboripetraeae Br.-Bl. et Tx. ex Oberd. 1957, але їх докладна інтерпретація до проведення класифікації ацидофільних та геліофільних добров та суборів Полісся поки неможлива.

В широких (до 100 м) заплавах струмків – притоків р. Бобер поширені осокові болота порядку Magnocaricetalia Pignatti 1953, які внаслідок падіння рівня ґрунтових вод і, відповідно, мінералізації та нітрифікації, трансформуються у високотравні зарості Filipendula ulmaria (порядок Filipendulo ulmariaeLotetalia uliginosi Passarge 1975 [5]) та високотравно-«ліанові» з Urtica galeopsifolia (вид дуже масовий), Humulus lupulus, Solanum dulcamara, Calystegia sepium, Galium aparine угруповання порядку Convolvuletalia sepium Tx. ex Moor 1958. У залитих місцях трапляються зарості Typha latifolia, Scyrpus sylvaticus, Glyceria fluitans, Juncus conglomeratus.

З видів тварин, занесених до Червоної книги України, над масивом 11.05.2018 р. кружляла пара малих підорликів (Aquila pomarina), що дозволяє з високою імовірністю передбачити їх гніздування. Тоді ж біля русла струмка відзначено метелика мнемозину (Parnassius mnemosyne), кормовими рослинами гусениць якої є види рясту (Corydalis), що й зумовлює її локальне поширення.

В цілому, враження від урочища, як від пущ Київської Руси – GAP-мозаїка, карусельні процеси у вивалах, багато копитних (Alces alces, Cervus elaphus, Capreolus capreolus, Sus scrofa), які створюють стежки, відсутні свіжі сліди людини. Нині тут відчувається нестача травоїдних копитних («недовипас») – за його наявності можливе формування справжнього пралісу. Досить цікавими є знахідки Swida sanguinea, Alliaria petiolata та Chaerophyllum aromaticum, Campanula trachelium, Carex ovalis var. argyroglochin, Corydalis cava (висотою до 0,5 м!), Gagea minima, Galeobdolon luteum, Lathrea squamaria, Anemone ranunculoides, Mercurialis perennis, Paris quadrifolia, Stellaria nemorum, Scrophularia umbrosa, Viola riviniana (на Житомирському Поліссі ці види досить рідкісні), порадували майже повночленна популяція дуба, велетенські осики та вільхи, велика кількість ценотично важливої тут ліщини. Безперечно, необхідно встановити абсолютно заповідний режим на цій території та надалі провести реінтродукцію зубра (Bison bonasus).

 

Література

  1. Воробьёв Е.А., Баранский А.Р. Синтаксономическая характеристика Gagea spathacea (Hayne) Salisb (Liliaceae) – нового вида для Украинского Полесья // Известия Гомельского государственного университета имени Франциска Скорины. Естественные науки. – 2015. – 6(93). – С. 12–18.
  2. Воробйов Є.О., Любченко В.М., Соломаха В.А., Орлов О.О. Класифікація грабових лісів України. – Київ: Фітосоціоцентр, 2008. – 252 с.
  3. Петров М.Ф. Ботаніко-географічні дослідження Чорнобильської зони // Проблеми Чорнобильської зони відчуження – 2016. – №15-16. С. 52–263.
  4. Matuszkiewicz W., Matuszkiewicz J.M. Przeglad fitosociologiczny zbiorowisk lesnych Polski // Phytocenosis. – Warszawa – Bialowiesa, Seminarium Geobotanicum 3, 1996. – Vol. 8. – S. 38–53.
  5. Mucina L., Bültmann H., Dierßen K. et al. Vegetation of Europe: Hierarchical floiristic classification system of vascular plant, bryphyte, lichen and algal communities // Appl. Veget. Sci. – 2016. – 19. – 464 p.

 

COSERVATION VALUE OF OAK QUASI-OLDGROWTH OF PUKHIVSKYI MASSIVE (CHORNOBYL RADIATION AND ECOLOGICAL BIOSPHERE RESERVE)

D.O. Vishnevsky1, E.O. Vorobyov1, V.P. Kolomiychuk2

1 – Chornobyl Radioecological Biosphere Reserve, Ivankiv

2 – O.V. Fomin Botanical Garden of Taras Shevchenko National University of Kyiv

The research of the forest area of 222 hectares has showed its significant natural value and the necessity to establish an absolutely reserved regime. Despite the illegal forest felling of the 2000s, on this area there were preserved floristically rich and old (up to 300 years) umbrageous nemoral forests of the unions Carpinion and Alno-Ulmion, which are close to the oldgrowth by its structure, and acidophilous oak forests of the class Quercetea robori-petraeae. There are marked 5 species from the Red Data Book of Ukraine: Platanthera chlorantha, Carex umbrosa, Alces alces, Aquila pomarina, Parnassius mnemosyne.


Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник Tel: +38 (044) 275-01-88 Електронна пошта: info@zapovidnyk.org.ua