Tel: +38 (044) 275-01-88
Електронна пошта: aup@zapovidnyk.org.ua

Наукова діяльність

Літопис природи

Загальні відомості про заповідник

Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник (далі – Заповідник) створено Указом Президента України від 26 квітня 2016 року N 174 “Про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника”.

Заповідник розташований в Іванківському і Поліському районах Київської області в межах зони відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Юридична адреса Заповідника: Київська область, Іванківський район, смт Іванків, вул. Толочина, 28. Підрозділи заповідника розташовані в м. Київ, смт. Іванків та на території ЗВіЗБ(О)В.

Заповідник є бюджетною, неприбутковою природоохоронною, науково-дослідною установою загальнодержавного значення і створений з метою збереження у природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під впливом антропогенних факторів.

Заповідник включається в установленому порядку до Всесвітньої мережі біосферних резерватів у рамках програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” та набуває міжнародного статусу.

Заповідник є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки у відділеннях Державної казначейської служби України і утримується за рахунок коштів державного бюджету. Заповідник має печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням, штампи та офіційну емблему, що реєструються в установленому порядку, та бланки.

Заповідник належить до сфери управління Державного агентства України з управління зоною відчуження (далі – ДАЗВ).

Заповідник у своїй діяльності керується Конституцією України, Земельним, Лісовим та Водним кодексами України, Законами України “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про природно-заповідний фонд України”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, Правилами радіаційної безпеки при проведенні робіт у зоні відчуження і зоні безумовного (обов’язкового) відселення, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 04.04.2008 N 179/276, Основними санітарними правилами забезпечення радіаційної безпеки України, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров’я України від 02.02.2005 за № 54, іншими законодавчими та нормативно-правовими актами, Проектом організації території та охорони природних комплексів Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника (далі – Проект організації території) та Положенням про Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник.

Завдання, науковий профіль, характер функціонування і режим території Заповідника визначаються у Положенні про Заповідник.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і надаються Заповіднику у порядку, встановленому законодавством.

Право Заповідника на постійне користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.

Межі земельних ділянок, що перебувають у користуванні Заповідника, встановлюються в натурі (на місцевості) та закріплюються межовими знаками в порядку, визначеному законодавством. Відомості про межі, цільове призначення, оцінку, угіддя земельних ділянок, що перебувають у користуванні Заповідника, та про обмеження в їх використанні вносяться до Державного земельного кадастру в установленому законодавством порядку та обов’язково враховуються при реконструкції та розвитку прилеглих територій.

На території Заповідника у визначених місцях встановлюються необхідні державні інформаційні та охоронні знаки затвердженого зразка.

Територіальна і організаційна структура заповідника

Загальна площа Заповідника становить 226964,7 гектара земель державної власності, які передаються йому в постійне користування.

Організаційну структуру Заповідника на момент написання даного тому Літопису природи представлено на схемі (див. рис. 1.1).

Рис. 1.1 – Схема організаційної структури Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника.

Функціональне зонування

Функціональне зонування території Заповідника буде здійснюватись відповідно до Проекту організації території, що затверджується в установленому порядку Мінприроди. Проведення робіт по Проекту заплановане на 2018 рік.

На території Заповідника відповідно до природоохоронного законодавства будуть виділені такі функціональні зони:
• заповідна;
• буферна;
• регульованого заповідного режиму;
• антропогенних ландшафтів.

Попередня Схема функціонального зонування території Заповідника наведена на рис. 1.2. Межі кожної з функціональних зон та будуть уточнені в процесі проведення робіт з організації території. Кількість, площа та межі лісництв ймовірно зміняться після проведення лісовпорядкування.

Рис. 1.2 – Карта-схема попереднього функціонального зонування Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника.

Заповідна зона включає території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу.

На території заповідної зони забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить його цільовому призначенню, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об’єкти, а саме:
– будівництво споруд, шляхів, лінійних та інших об’єктів транспорту і зв’язку, не пов’язаних з діяльністю Заповідника;
– розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населення, стоянка транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 метрів над землею, подолання літаками звукового бар’єра над територією заповідної зони та інші види штучного шумового впливу, що перевищують установлені нормативи;
– геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного і гідрохімічного режимів, руйнування геологічних відслонень;
– проведення рубок головного користування та всіх видів поступових та суцільних рубок, вирубування дуплястих, сухостійних, фаутних дерев та ліквідація захаращеності, а також добування піску та гравію в річках та інших водоймах;
– застосування хімічних засобів;
– усі види лісокористування, заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, насіння, очерету, випасання худоби, вилов і знищення диких тварин, порушення умов їх оселення, гніздування, інші види користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів;
– мисливство, селекційний відстріл тварин, рибальство, туризм, інтродукція нових рослин і тварин;
– проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обґрунтовану ємність угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.

Для збереження і відтворення корінних природних комплексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у заповідній зоні відповідно до Проекту організації його території та охорони природних комплексів дозволяється:
– виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів Заповідника внаслідок антропогенного впливу -відновлення гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угруповань, що історично склалися, видів рослин і тварин, які зникають, тощо;
– здійснення протипожежних і санітарних заходів, що не порушують режиму Заповідника;
– спорудження в установленому порядку будівель та інших об’єктів, необхідних для виконання поставлених перед Заповідником завдань;
– збирання колекційних та інших матеріалів, виконання робіт, передбачених планами довгострокових стаціонарних наукових досліджень, проведення екологічної освітньо-виховної роботи.

У разі термінової необхідності за рішенням НТР Заповідника на території заповідної зони можуть проводитись заходи, спрямовані на охорону природних комплексів, ліквідацію наслідків аварій, стихійного лиха, не передбачені Проектом організації території.

Для ліквідації наслідків аварій та стихійного лиха, в результаті яких виникає пряма загроза життю людей чи знищення заповідних природних комплексів, особливо термінові заходи у заповідній зоні здійснюються за рішенням дирекції Заповідника.

Буферна зона включає території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях. До цієї зони віднесені земельні ділянки, що прилягають до заповідної зони і періодично піддаються антропогенному впливові з боку прилеглих територій. Ширина буферної зони визначається глибиною проникнення антропогенних впливів.

У цій зоні в установленому порядку проводяться природоохоронні, протипожежні, водоохоронні, регулятивні та інші заходи, спрямовані на збереження, оздоровлення, відтворення та раціональне використання природних комплексів.

У буферній зоні не допускається будівництво промислових та інших об’єктів, мисливство, проведення суцільних санітарних рубок, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на Заповідник. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, встановленому законодавством України.

Зона регульованого заповідного режиму включає природні та мінімально порушені антропогенними факторами території, включає такі об’єкти ПЗФ:
• загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення “Чорнобильський спеціальний” загальною площею 48 870 га;
• гідрологічний заказник загальнодержавного значення “Іллінський” загальною площею 2 000 га;
• лісовий заказник місцевого значення “Пухівський” загальною площею 13,9 га;
• ботанічна пам’ятка природи місцевого значення “Вікові дубові насадження” загальною площею 11,0 га;
• ботанічна пам’ятка природи місцевого значення “Вільхові насадження проф. Товстоліса Д.І.” загальною площею 4,8 га;
• ботанічна пам’ятка природи місцевого значення “Ділянки сосни звичайної” загальною площею 5,8 га;
• комплексна пам’ятка природи місцевого значення “Городище” загальною площею 5 га;
• ботанічна пам’ятка природи місцевого значення “Дуб” загальною площею 0,02 га;
• ботанічна пам’ятка природи місцевого значення “Чорновільхові насадження понад р. Прип’ять” загальною площею 10 га;
• ботанічна пам’ятка природи місцевого значення “Чорновільхові насадження понад р. Прип’ять” загальною площею 16 га;
• ботанічна пам’ятка природи місцевого значення “Насадження дуба черешчатого” загальною площею 15 га;
• заповідне урочище “Вікові дубові насадження” загальною площею 17,5 га;
• заповідне урочище “Загір’я” загальною площею 119 га.

У цій зоні допускається короткострокове перебування сторонніх фізичних осіб та інші необхідні регулятивні заходи, в тому числі рубки, пов’язані з утриманням належного протипожежного та санітарного стану, будівництво споруд та інша діяльність, що не призводить до порушення природних комплексів. У цій зоні забороняється мисливство та рибальство, інша діяльність, що може негативно вплинути на стан природних комплексів і суперечить цільовому призначенню зони регульованого заповідного режиму.

Зона антропогенних ландшафтів включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місця поселення персоналу, та інших видів господарської діяльності, в ній забороняється мисливство.

У зоні антропогенних ландшафтів не допускається розміщення екологічно шкідливих виробництв, вона служить полігоном для здійснення моніторингу антропогенного впливу.

Перспективний план розвитку Заповідника буде розроблений в процесі здійснення робіт з організації території та лісовпорядкування.

АБІОТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Клімат

Клімат регіону є помірно-континентальним з теплим вологим літом та м’якою зимою.

Сумарна сонячна радіація складає в регіоні за рік 95-100 ккал/кв.см, а радіаційний баланс – близько 40 ккал/кв.см. Тривалість сонячного сяяння знаходиться в межах 1800-1900 годин за рік, в тому числі найбільше у липні (в середньому 290 годин), найменше у грудні (25 годин). Сума ефективних температур повітря вище 5 0C знаходиться в межах 2000-22000 , а вище 100 – в межах 800-10000. Число днів з температурою повітря від 50 до 150 складає 90-100, а більше 150 – 110-120. Тривалість вегетаційного періоду в середньому 194 дні. Остання дата весняних приморозків приходиться на 30 травня, а перших осінніх – на 27 вересня. Дати переходу середньої добової температури повітря весною: через 00 – 21 березня, через 50 – 11 квітня, через 100 – 1 травня, через 150 – 21 травня; восени: через 150 – 21 серпня, через 100 – 1 вересня, через 50 – 21 жовтня, через 00 – 1 листопада.

Атмосферні засухи спостерігаються в окремі роки. Суховії в середньому спостерігаються 3-5 днів в рік, максимально – 11 днів. Грози спостерігаються 20-30 разів на рік, тумани – близько 60 днів, заметілі – близько 15 днів, відлиги – близько 35 днів.

Середня дата появи стійкого снігового покрову 10-15 грудня, а його руйнування – 10-15 березня. Середня кількість днів зі сніговим покривом близько 100 днів. Середня з найбільших декадних висот снігового покриву майже 30 см.

На рисунку 3.1 наведено узагальнені дані середніх значень температури повітря та грунту і сумарна кількість опадів по місяцях.

Рис. 3.1 Узагальнені дані середніх значень температури повітря та грунту і сумарна кількість опадів по місяцях.

Як свідчать спостереження, на території Заповідника переважають західні вітри, відносно нечасто трапляється вітер північно-східного напрямку, за іншими румбами кількість вітряних днів майже однакова (табл. 3.3). Досить часто буває безвітряна погода, особливо влітку і дещо рідше взимку.

Таблиця 3.3.

Повторюваність напрямку вітру (в %% від загальної кількості).

Місяць Напрямок вітру за румбами
Пн ПнС С ПдС Пд ПдЗ З ПнЗ Штиль
Січень 14 3 3 9 11 16 33 11 17
Лютий 8 9 13 6 8 14 33 9 9
Березень 18 5 9 12 19 8 17 12 11
Квітень 20 6 3 7 17 14 22 11 8
Травень 24 10 8 4 7 10 21 16 24
Червень 13 4 6 3 4 10 30 30 26
Липень 6 7 12 7 6 8 32 22 29
Серпень 19 9 17 7 5 10 17 16 29
Вересень 2 8 30 17 10 12 20 1 21
Жовтень 7 8 9 6 13 15 36 6 14
Листопад 0 1 9 32 21 11 24 2 13
Грудень 8 3 3 20 19 14 23 10 7
Рік 12 6 10 11 12 12 26 12 17

 

На рисунках 3.2 і 3.3 зображені рози вітрів по місяцях та в цілому за 2017 рік.

Рис. 3.2 – Рози вітрів по місяцях.

Рис. 3.3 – Річна роза вітрів.

Гідрологія

Поверхневі води зони відчуження представлені річками, озерами, ставками, старицями рік Прип’ять та Уж, водосховищем Київської ГЕС, меліоративними канавами, водними дзеркалами перед фільтраційними дамбами. В таблиці 3.4 наведена характеристика водних об’єктів, що знаходяться на території Заповідника.

Таблиця.3.4.

Характеристика рік та водоймищ зони відчуження

Назви водних об’єктів Куди впадає ріка Довжина в межах зони відчуження, км Площа у складі земель Заповідника Швидкість течії, м/сек. Середня ширина, м Середня глибина, м
Водосховище Київської ГЕС 10434,5
Стариці, озера 1526,4
Ставки 159,6
Канали, меліоративні канави 1314,6
Струмки 73,3
р. Прип’ять р. Дніпро 50 0,5 300 5,0
р. Уж р. Прип’ять 108 0,5 50 1.5
р. Сахан р. Прип’ять 11 0,3 10 0.5
р. Ілля р. Уж 40 0,2 10 0.5
р. Брагінка Водосховище

Київської ГЕС

6 0,5 25 1,0
р. Несвіч р. Брагінка 16 0,3 10 0.5
р. Вересня р. Уж 10 0,4 15 1,0
р. Грезля р. Уж 9 0,4 15 1,0
стр. Бережесть р. Грезля 17 0,2 5 0,5
стр. Любоїзжа р. Ілля 12 0,2 5 0,5
стр. Мар’янівка р. Ілля 11 0,2 5 0,5
Інші струмки 24 0,2 5 0,5

 

Основним джерелом живлення річок зони відчуження є сніговий покрив. Доля стоку талих вод становить близько 60% річного; решта стоку розподіляється, в залежності від окремих річкових басейнів, на грунтове і дощове живлення. Такий характер живлення накладає свій відбиток на режим рівнів на протязі року. Доля підземного живлення значна і дорівнює 20-33% від сумарного стоку. Дощове живлення в основному впливає на формування стоку малих річок.

Деякі річки ( Сахан, Ілля, Брагінка та кілька інших незначних водотоків) перекриті після 1986 року в одному або кількох місцях спеціальними фільтраційними дамбами з метою зменшення виносу радіонуклідів в р. Прип’ять, а також перегороджено кілька стариць та затонів. На річках перед дамбами місцями утворились різні по площі водні дзеркала.

Створення дамби на р. Брагінка привело до зміни гідрологічного режиму (підтоплення) на значній площі Паришівського лісництва.

До 1986 року на сучасній території зони відчуження, в основному на землях сільськогосподарських підприємств, було створено низку гідромеліоративних систем:
– “Товстий ліс” – навколо села Товстий Ліс;
– “Сахан” – навколо села Старі Шепеличі;
– “Копачі” – навколо села Копачі;
– “Радинка-Галло” – навколо сіл Рудня-Іллінецька, Замошня, Глінка;
– “Розсоха” – навколо сіл Розсоха та Іловниця;
– “Ямпіль” – навколо селі Ямпіль;
– “Опачичі-Куповате” – по заплаві від села Опачичі до села Городище;
– “Усівська” – від села Усів до села Красне;
– “Прип’ятська” – від села Красне до села Ладижичі. Північна частина системи з південною з’єднана магістральним каналом, який проходить через лісові масиви Паришівського лісництва;
– “Чапаївка” – навколо села Чапаївка. Частина системи знаходиться у Білорусі;
– “Грубчанський канал” – поблизу с. Машево. Більша частина системи знаходиться у Білорусі.
– “Брагінка” – між хутором Золотнієв і селом Теремці. Частина системи знаходиться у Білорусі.

Починаючи з 1986 року, господарський догляд за меліоративними системами не здійснювався. Канали замулюються та заростають лісовою рослинністю, погіршується стан гідротехнічних споруд. Осушені території поступово повертаються у первісний природний стан, на них поступово відновлюються водно-болотні комплекси, відновлюються властиві для природних умов Полісся зооценози.

В деяких місцях заплав Прип’яті та Ужа раніше були збудовані протиповеневі дамби. Нагляд за ними зараз не проводиться, потрібні ремонтні роботи не виконуються .

На початку року, ще при наявності льодового покриву, рівень води у р. Прип’ять трохи підвищується і дещо знижується до початку весняного льодоходу. Одночасно з весняним льодоходом спостерігається і підвищення рівня, яке закінчується в квітні-травні весняним максимумом. Спад весняного рівня відбувається значно повільніше в порівнянні з підйомом і закінчується у червні-липні. На протязі серпня-жовтня у більшості встановлюється меженний хід рівня, і в цей же час спостерігається мінімальний рівень за рік. Літні дощі мало впливають або зовсім не впливають на рівень води. У той же час осінні дощі викликають підвищення рівня, яке триває до осіннього похолодання. Зниження температури повітря і води сприяє утворенню в листопаді льодових явищ (сало, льодохід), виникає тимчасове зниження рівня. Після утворення льодового покриву рівень води знову підвищується і в такому стані переходить у наступний рік.

Подібна зміна рівнів води на протязі року спостерігається в основному і на малих річках. Правда, підйом рівня води навесні і спад її на малих річках менший, а максимум спостерігається весною в березні – квітні, але можливий і в іншу пору року. Відповідно і тривалість літньої межені більша. Крім того, спокійний хід щоденного рівня води на малих річках в період межені може порушуватися літніми дощами.

Стояння весняних максимальних рівнів води триває не більше 1-2 днів, а на малих річках менше доби.

Середня амплітуда коливання рівнів води на р. Прип’ять дорівнює 300-500 см, на р. Уж – 25-400 см.

Перші ознаки льодоутворення на р. Прип’ять з’являються у вигляді сала переважно в останні дні листопада, на р. Уж може в 75 випадках із 100 зовсім не спостерігатися. Через 2-3 дні після утворення сала з’являється льодохід, а через 10-15 днів – льодостав.

Середні дати початку весняного льодоходу відносяться в основному до другої – третьої декади березня. Тривалість льодоходу на р. Прип’ять в середньому 8 днів (3-13 днів).

Під час потепління серед зими спостерігається скресання малих річок, яке триває до наступного похолодання. Таке явище може повторюватися кілька разів на протязі зими.

Тривалість вільного від льодового покриву періоду на р. Прип’ять становить у середньому 240 днів, а на малих річках – 259 днів і більше. Але в окремі роки ці показники можуть значно коливатись в залежності від погодних умов.

Фізико-географічне районування

У відповідності до загальної схеми фізико-географічного районування Української РСР (1968) територія зони відчуження відноситься до зони мішаних лісів помірного поясу, області Київського Полісся, Новошепелицько-Вільчанського, Чорнобильсько-Чистогалівського, Прип’ятсько-Дніпровського, Базарсько-Іванківського та Нижньотетерівсько-Придніпровського фізико-географічних районів.

В межах Новошепелицько-Вільчанського району зандрової акумулятивної низовини знаходиться в основному територія Денисовицького, Луб’янського, Котовського та Корогодського лісництв. Тут найбільш поширений вид ландшафту – зандрова рівнина з дерново-слабопідзолистими ґрунтами та лісами борового та суборового типу. Району властива рівнинна, злегка хвиляста поверхня, складена водно-льодовиковими піщаними відкладами. На зандровій рівнині значно поширені давні еолові форми рельєфу. У різних місцях району в лісах можна спостерігати підвищення у вигляді витягнутих піщаних пасм або валів з пологими схилами. Повторне розвіювання в сучасну епоху часто приводило до утворення купчастих пісків. На значній частині зандрової рівнини давньоеолові форми рельєфу значно виположені, згладжені, внаслідок цього поверхня має характер слабкохвилястої рівнини. В межах району зустрічаються місцевості з урочищами заболочених давніх долин та давньоозерних заболочених западин. Вони являють собою порівняно невеликі пониження витягнутої або округлої форми, зайняті низинними болотами. Давні алювіальні долини вздовж рік Уж і Ілля характерні надзаплавно-терасовими піщано-горбистими ландшафтами, а сучасні заплави рік – заплавно-болотними ландшафтами.

В межах Чорнобильсько-Чистогалівського морено-горбастого збезлісненого району знаходиться в основному територія східної частини Корогодського лісництва. Характерна особливість району – наявність моренних пасм та горбів, які утворюють смугу підвищень, що досить помітно виділяються на фоні Поліської рівнини. Основний вид ландшафту району – моренно-горбастий збезліснений. Значна частина горбів була штучно заліснена в другій половині 20-го століття. Переважають дерново-підзолисті піщані та супіщані ґрунти на давньоалювіальних і водно-льодовикових відкладах. Своєрідною особливістю району є поширення лесовидних відкладів на другій надзаплавній терасі р. Прип’ять, яка безпосередньо прилягає до пасма моренних горбів.

В межах Прип’ятсько-Дніпровського заплавно-борового району знаходиться територія Машівського, Зимовищанського та Паришівського лісових відділень. Характерною особливістю району є значне поширення заплав рік Прип’ять та Дніпро, серед яких піднімаються досить обширні, уцілілі від розмиву ділянки перших надзаплавних (борових) терас. Всій території району властиве чергування заболочених заплав і підвищених піщаних смуг з еоловими формами рельєфу. Значна частина земель району затоплена водами водосховища Київської ГЕС або знаходиться під безпосереднім їх впливом. Затоплені і підтоплені заплави мають низький рівень. Дуже поширені мілководдя з островами. Всі інші заплавні ділянки та давньоруслові пониження зазнають підтоплення. Рівні ґрунтових вод підвищені, що викликає заболочення. На поверхні заплави виділяються підвищені скупчення піску, порівняно глибокі і видовжені улоговини, чисельні протоки, рукави, озера-стариці.

В межах Іванківського моренно-зандрового збезлісненого району знаходиться в основному територія Дитятківського лісництва, яка характеризується переважно надзаплавно-терасовим піщано-горбистим ландшафтом. Тут переважають піщані дерново-слабопідзолисті грунти під суборовими та боровими лісами.
В межах Нижньотетерівсько-Придніпровського піщано-терасового лісистого району знаходиться в основному територія Дитятківського та Опачицького лісництв. Район відзначається широким розвитком заліснених дюнних пісків, наявністю обширних річкових заплав та заболочених понижень. Більша частина території вкрита сосновими лісами. Переважають піщані та глинисто-піщані дерново-слабопідзолисті грунти.

Ґрунти

Територія у залежності від геологічної будови, рельєфу, клімату, ґрунтових і поверхневих вод покрита в основному дерново-підзолистими (найбільш поширеними), дерновими та болотними грунтами.

У центральній (на північ від заплави р. Уж) та південній (на південь від р. Уж) частинах території переважають дерново-слабопідзолисті піщані та глинисто-піщані (зв’язано-піщані) ґрунти на давньоалювіальних і водно-льодовикових відкладах. У західній, північній та північно-східній частинах переважають дерново-підзолисто-глейові піщані та глинисто-піщані ґрунти на водно-льодовикових відкладах. В заплавах рік переважають дернові та лучні ґрунти глеюваті та глейові глинисто-піщані і супіщані на сучасних алювіальних відкладах. На заболочених ділянках по всій території переважають торфово-глейові ґрунти і торфовища.

У дерново-підзолистих ґрунтах інтенсивно проявляються два протилежні процеси міграції хімічних елементів: з одного боку, біогенна акумуляція їх у дерновому шарі ґрунту і, з другого боку, – винос їх з водою опадів у нижчі горизонти, а звідти – разом з ґрунтовими водами – у болота та річки. Цей процес відбувається інтенсивніше, ніж акумуляція, тому дерново-підзолисті ґрунти бідні на поживні речовини.

У добре сформованих дерново-підзолистих ґрунтах чітко виділяються горизонти лісової підстилки, гумусово-елювіальний, підзолистий або елювіальний, ілювіальний (рудяковий) або вмивний, ґрунтоутворююча порода.

У залежності від інтенсивності розвитку підзолистого (елювіального) та ілювіального горизонтів серед дерново-підзолистих ґрунтів розрізняють:
• дерново-слабопідзолисті, в яких суцільний підзолистий (елювіальний) горизонт не виявлений і в наявності є лише окремі білі плями, ілювіальний горизонт теж слабо виявлений;
• дерново-середньопідзолисті, в яких суцільний елювіальний горизонт порівняно невеликої товщини (від кількох до 20 см), ілювіальний горизонт теж достатньо розвинений;
• дерново-сильнопідзолисті, в яких елювіальний горизонт різко виявлений і має значну товщину (20-25 і більше сантиметрів), ілювіальний горизонт дуже добре розвинений.

Властивості дерново-підзолистих ґрунтів у значній мірі залежать від їх механічного складу, який обумовлений механічним складом ґрунтоутворюючих порід. В основному вони піщані, глинисто-піщані та супіщані, рідко легкосуглинисті.

Дерново-підзолисті ґрунти відзначаються кислою реакцією, насичені на основи, бідні на гумус та на валову кількість поживних речовин. Гумус їх дуже рухливий, значна його кількість вимивається з ґрунтовими водами.

Дернові та лучні ґрунти належать до ґрунтів дернового процесу, який виникає під впливом трав’янистої рослинності. Дернина утворюється внаслідок переплетення ґрунтових частинок верхньої частини гумусового горизонту коренями трав, особливо лучних.

Дернові та лучні ґрунти поширені в умовах близького до поверхні залягання ґрунтових вод. Цим ґрунтам властивий профіль чорноземного ґрунту, розчленований на горизонти: гумусовий, перехідний, слабогумусовану верхню частину материнської породи і материнську породу. В результаті частого надмірного зволоження в нижніх шарах цих ґрунтів панують анаеробні процеси, які зумовлюють оглеєння з утворенням закисних сполук. У глеюватих різновидів оглеєна лише материнська порода; у глейових оглеєний також і перехідний горизонт.

Ті ґрунти, у яких потужність гумусового горизонту разом з перехідним менша 50 см, називають дерновими, а більше 50 см – лучними. Площі з дерновими та лучними ґрунтами на території зони відчуження раніше переважно використовувалися як природні сінокоси та випаси.

Болотні ґрунти найбільш поширені на заплавах рік та давніх долинах. Це типові низинні торфові болота з поширенням гіпнових мохів. На вододілах часто зустрічаються невеликі болота перехідного типу і зрідка – верхового. Серед болотних ґрунтів поширені болотні, торфувато-болотні, торфово-болотні та торфовища. Деякі торфовища до 1986 року використовувалися місцевими колгоспами для добування торфу, яким удобрювалися дерново-підзолисті ґрунти.

На значній частині площ, де сформувалися дернові, лучні та болотні ґрунти, були виконані великі обсяги гідромеліоративних робіт по їх осушуванню. Протягом післяаварійних років частина осушених земель заросла здебільшого чагарниковими вербами, березою, вільхою чорною. Процес природного лісовідновлення на таких грунтах інтенсивно продовжується.

Радіоактивне забруднення

Під час Чорнобильської катастрофи ліси зони відчуження і прилеглих територій зазнали різного ступеню радіаційного ушкодження – від летального до слабкого, в залежності від відстані до аварійного реактора і напрямку вітру в момент аварії. Найбільш “брудні” ділянки лісових земель (понад 500 і 1000 Кі/км2) безпосередньо прилягають до епіцентру аварії, розміщуючись біля витоків західного, південного і північного слідів.

Найбільше ліси постраждали від гострого опромінення в початковий період аварії (з 26 квітня по 10-15 травня 1986 р.). Перший радіаційний удар прийшовся на сосновий масив, який знаходився безпосередньо біля ЧАЕС. Під дією потоку радіоактивних газів і аерозолів на відстані до 2-3 км навколо реактора відбулось відмирання бруньок і хвої, крони дерев під дією летальних доз опромінення (80-10 Гр) набули ржаво-червоного кольору (“Рудий ліс”). Хронічне опромінення при значних потужностях іонізуючого випромінювання діяло з 10-15 травня до листопада 1986 р., після чого настав період хронічного опромінення з малою потужністю дози при швидкому наростанні репараційних процесів, який тривав з весни 1987 р. до 1989-1990 рр. Основні радіобіологічні ефекти під впливом гострого опромінення проявились в насадженнях сосни і ялини, однак в перший рік максимальні поглинуті дози вплинули також і на листяні породи (березу, вільху, осику) з подальшим їх повним відновленням.

Під дією радіаційного фактора в опромінених популяціях спостерігались зміни темпів росту і розвитку рослин, численні цитофізіологічні порушення, гормональний та біохімічний дисбаланс. Основний внесок в поглинену дозу був обумовлений -опроміненням короткоживучих радіонуклідів.

За ступенем радіаційного ураження переважаючої породи – сосни – виділено 4 основні зони: летального, сублетального, середнього і слабкого ураження. Критеріями їх виділення слугували рівень пошкодження крон, величина приросту фітомаси, категорія стану насадження в цілому. До Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника увійшли переважно ті ліси, які свого часу зазнали середнього та слабкого ступенів опромінення.

Поведінка радіонуклідів у лісових екосистемах визначається складним комплексом екологічних і ценотичних факторів, що обумовлюють швидкість та направленість міграційних процесів. На рис. 3.4 і 3.5 представлено сучасний стан забруднення території зони відчуження за 137Cs і 90Sr .
На даний час основна кількість радіонуклідів, особливо в соснових лісах, зосереджена в шарі грунту 0-5 см та в лісовій підстилці. В соснових деревостанах тут міститься 30-60% 90Sr і 40-80% 137Cs. В листяних насадженнях в підстилці знаходиться близько третини радіонуклідів. Прогнозні моделі розподілу радіонуклідів у грунті типових соснових деревостанів показують, що ця ситуація збережеться на протязі принаймні 10-15 років.

Вміст радіонуклідів у рослинності визначається зараз виключно кореневим поглинанням. В цілому надземна фітомаса деревостанів утримує 2-8% від загального запасу радіонуклідів в лісовому біогеоценозі. Кількість радіонуклідів, що поглинається деревами і повертається з опадом, приблизно рівна. За межі нормально функціонуючого лісового ландшафту радіоактивні речовини практично не виносяться. Негативні фактори, які порушують лісове середовище, прискорюють також і міграційні процеси.

Провідна роль лісів у стабілізації радіоекологічної ситуації потребує створення умов для поступового перетворення існуючих екосистем у максимально наближені до природних для умов Полісся, а тому найбільш життєздатних і функціональних.

Рис. 3.4 – Карта забруднення території зони відчуження за 137Cs

Рис. 3.5 – Карта забруднення території зони відчуження за 90Sr

Рослинний світ

Територія Чорнобильської зони відчуження за характером рослинності належить до зони широколистяних лісів. Колись ця територія була суцільно вкрита широколистяними лісами, але на початок 20-го століття знизилась до 11-12%. Значне зниження родючості земель і неможливість їх подальшого сільськогосподарського використання змусили повернутись до лісовідновлення. Перші роботи зі штучного лісовідновлення розпочались у 20-х роках минулого століття, а в 50-60-х роках вони набули масового характеру. Протягом цього часу площа лісів збільшилась в 4 рази і сягнула близько 50%. За час, що минув після аварії на ЧАЕС, частина покинутих сільськогосподарських угідь спонтанно заросла, завдяки чому лісистість на даний час становить 57,8%.

Внаслідок тривалого антропогенного впливу відбувалась фрагментація і знищення лісових комплексів і окремих видів. Острівний характер залишкових лісів надзвичайно ускладнює відновлення мозаїчно-ярусної структури фітоценозів.

За геоботанічним районуванням Заповідник розташований в Поліській підпровінції Європейської широколистяно-лісової області лісової зони. Значна частина території зони відчуження входить в Києво-Поліський геоботанічний округ дубово-соснових лісів, а її частина на лівому березі Прип’яті – в Полісько-Придніпровський геоботанічний округ соснових, дубово-соснових лісів і грабових дібров, евтрофних боліт і заливних лугів. У Києво-Поліському окрузі Чорнобильська зона відчуження поширюється на частини Вільчансько-Чорнобильського, Народицько-Іванківського і Горностайпільсько-Димерського геоботанічних районів. У Полісько-Придніпровському окрузі зона відчуження охоплює Зимовищанський і частково Пергансько-Виступовицький та Південнополіський геоботанічні райони. Зимовищанський і Пергансько-Виступовицький райони, які прилягають до Південнополіського геоботанічного району, інколи також вважають його частинами.

Найвірогідніше, що фітоценози з домінуванням деревних видів широколистяних лісів (дуба звичайного, ясеня звичайного, граба, клена гостролистого, осики – ≈ 6% вкритих лісовою рослинністю земель) залишались у сучасних місцезростаннях початково, зазнали різної міри змін, але все ж зберегли деякі аборигенні елементи біоти, синузії і яруси, що передбачає процеси спонтанного самовідновлення екосистем широколистяних лісів (демутацію).

Загалом, флора складається з 1256 видів судинних рослин, 120 видів лишайників та 20 видів мохів.

Із Європейського червоного списку відзначено три види рослин: глід український, смілка литовська, козельці українські.

До видів рослин, включених у Додаток 1 Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Берн, 1979), належать: альдрованда пухирчаста (Aldrovanda vesiculosa L.), сон широколистий (Pulsatilla patens (L.) Mill. s.l.), сон лучний (Pulsatilla pratensis (L.) Mill. s.l.), сальвінія плаваюча (Salvinia natans (L.) All.), водяний горіх плаваючий (Trapa natans L. s.l.).

Виявлено 43 види флори занесених до Червоної книги України, а саме:
Судинні рослини: дифазіаструм сплюснутий (Diphasiastrum complanatum (L.) Holub), дифазіаструм Цайллера (Diphasiastrum zeilleri (Rouy) Holub), лікоподієлла заплавна (Lycopodiella inundata (L.) Holub), плаун річний, або колючий (Lycopodium annotinum L.), баранець звичайний (Huperzia selago (L.) Bemh. ex Schrank et Mart.), гронянка багатороздільна (Botrychium multifidum (S.G. Gmel.) Rupr.), сальвінія плаваюча (Salvinia natans (L.) All.), цибуля ведмежа, або черемша (Allium ursinum L.), осока затінкова (Carex umbrosa Host), ситняг австрійський (Eleocharis mamillata Lindb. f.), півники сибірські (Iris sibirica L.), ситник бульбистий (Juncus bulbosus L.), лілія лісова, або кучерява (Lilium martagon L.), пальчатокорінники: Фукса (Dactylorhiza fuchsii (Druce) Soo), м’ясочервоний (D. incarnata (L.) Soo s.l.), плямистий (D. maculata (L.) Soo s.l.), коручка морозниковидна, або широколиста (Epipactis helleborine (L.) Crantz), гудайєра повзуча (Goodyera repens (L.) R. Br.), зозулині сльози яйцевидні (Listera ovata (L.) R. Br.), гніздівка звичайна (Neottia nidus-avis (L.) Rich.), любка дволиста (Platanthera bifolia (L.) Rich.), шейхцерія болотна (Scheuchzeria palustris L.), берези низька (Betula humilis Schrank) і темна (B. obscura А. Kotula), смілка литовська (Silene lithuanica Zapal), альдрованда пухирчаста (Aldrovanda vesiculosa L.), росички середня (Drosera intermedia Hayne) і англійська (D. anglica Huds.), астрагал піщаний (Astragalus arenarius L.), пухирник середній (Utricularia intermedia Hayne) і малий (U. minor L.), сон широколистий (Pulsatilla patens (L.) Mill. s.l.) і лучний (P. pratensis (L.) Mill. s.l.), верби лапландська (Salix lapponum L.), чорнична (S. myrtilloides L.) і сиза (Salix starkeana Willd.), водяний горіх плаваючий (Trapa natans L. s.l.),

Водорості: батрахоспермум драглистий (Batrachospermum gelatinosum (L.) D.C.), хроодактилон розгалужений (Chroodactylon ramosum (Thwait.) Hansg.),

Мохи: сфагн блискучий (Sphagnum subnitens Russow et Warnst.) і Вульфа (S. wulfianum Girg.), псевдокалієргон трирядний (Pseudocalliergon trifarium (F. Weber et D. Mohr) Loeske),

Гриби: клаваріадельф товкачиковий (Clavariadelphus pistillaris (L.) Donk.)

Тваринний світ

Видовий склад хребетних тварин зони відчуження найбільш повно був описаний лише на початку 2000-х років. Тим не менше, якщо дослідження птахів і ссавців продовжувались, то стосовно риб їх стало дуже мало, а глибоких робіт по герпетофауні взагалі ніколи не було. Дані про кількість видів, що мешкають у зоні відчуження, різні у різних авторів і становлять: ссавці – 58-70 видів; птахи – 200-300 видів; рептилії – 6-7 видів, амфібії – 11-12 видів; рибоподібні – до 60 видів. Інвентаризація безхребетних тварин не проводилась. Існуючи списки видів можна використовувати як опорні

До Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи включено 14 видів фауни: вечірниця мала, видра річкова, рись звичайна, норка європейська, бобер європейський, баранець великий, деркач, тритон гребенястий, кумка звичайна, рахкавка звичайна, вусач великий дубовий, сінниця Едіп, мурашка руда лісова, п’явка медична.

Із Європейського червоного списку відзначено 13 видів: вовк, рись, видра річкова, вовчок ліщиновий, нічниця Наттерера, шуліка рудий, очеретянка прудка, деркач, п’явка медична, вусач великий дубовий західний, сінниця Едіп, мурашка руда лісова, мурашиний лев звичайний. Значна кількість видів птахів охороняється відповідно до Конвенції збереження диких мігруючих тварин.

Виявлено 75 видів фауни, занесених до Червоної книги України, а саме:
Кільчасті черви: п’явка медична (Hirudo medicinalis Linnaeus, 1758),

Комахи: красуня-діва (Calopteryx virgo Linnaeus, 1758), дозорець-імператор (Anax imperator Leach, 1815), кордулегастер кільчастий (Cordulegaster boltoni Donovan, 1807,) бабка перев’язана (Sympetrum pedemontanum Allioni, 1776), стафілін волохатий (Emus hirtus Linnaeus, 1758), жук-олень (Lucanus cervus cervus Linnaeus, 1758), вусач земляний хрестоносець, або коренеїд-хрестоносець (Cerambyx cergo Linnaeus, 1758), вусач-червонокрил Келлера (Purpuricenus kaehleri Linnaeus, 1758), вусач пахучий мускусний (Aromia moschata Linnaeus, 1758), махаон (Papilio machaon Linnaeus, 1758), подалірій (Iphiclides podalirius Linnaeus, 1758), поліксена (Zerynthia polyxena Denis et Schiffermüller, 1775), аполлон (Parnassius apollo Linnaeus, 1758), мнемозина (Parnassius mnemosyne Linnaeus, 1758), жовтюх торфовищний (Colias palaeno Linnaeus, 1761), стрічкарка тополева (Limenitis populi Linnaeus, 1758), райдужниця велика (Apatura iris Linnaeus, 1758), сінниця Геро (Coenonympha hero Linnaeus, 1761), синявець Буадюваля (Polyommatus boisduvalii Herrich-Schaffer, 1843), бражник мертва голова (Acherontia atropos Linnaeus, 1758), бражник прозерпіна (Proserpinus proserpina Pallas, 1772), ведмедиця велика (Pericallia matronula Linnaeus, 1758), ведмедиця-господиня (Callimorpha dominula Linnaeus, 1758), лярра анафемська (Larra anathema Rossi, 1790), ксилокопа, або бджола-тесляр звичайна (Xylocopa valga Gerstaecker, 1872), джміль яскравий (Bombus muscorum Linnaeus, 1758), джміль червонуватий (Bombus (Megabombus) ruderatus Fabricius, 1775),

Круглороті: мінога українська (Eudontomyzon mariae Berg, 1931),

Риби: стерлядь (Acipenser ruthenus Linnaeus, 1758), осетер (Acipenser gueldenstaedtii Brandt et Ratzeburg, 1833), ялець (Leuciscus leuciscus Linnaeus, 1758), вирезуб (Rutilus frisii Nordmann, 1840), бистрянка (Alburnoides rossicus Berg, 1924), марена дніпровська (Barbus borysthenicus Dybowski, 1862), минь річковий (Lota lota Linnaeus, 1758), йорж звичайний (Gymnocephalus baloni Holcik et Hensel, 1974), йорж-носар (Gymnocephalus acerinus Güldenstädt, 1774),

Плазуни: мідянка звичайна (Coronella austriaca Laurenti, 1768),

Птахи: лелека чорний (Ciconia nigra Linnaeus, 1758), шуліка чорний (Milvus migrans Boddaert, 1783), лунь степовий (Circus pygargus Linnaeus, 1758), змієїд (Circaetus gallicus Gmelin, 1788), підорлик малий (Aquila pomarina C.L. Brehm, 1831), орлан-білохвіст (Haliaeetus albicilla Linnaeus, 1758), тетерук (Lyrurus tetrix Linnaeus, 1758), глухар (Tetrao urogallus Linnaeus, 1758), орябок (Tetrastes bonasia Linnaeus, 1758), сірий журавель (Grus grus Linnaeus, 1758), кулик-сорока (Haematopus ostralegus Linnaeus, 1758), дупель (Gallinago media Latham, 1787), голуб-синяк (Columba oenas Linnaeus, 1758), пугач (Bubo bubo Linnaeus, 1758), сова болотяна (Asio flammeus Pontoppidan, 1763), бородата неясить (Strix nebulosa Forster, 1772), сиворакша (Coracias garrulus Linnaeus, 1758), жовна зелена (Picus viridis Linnaeus, 1758), сорокопуд сірий (Lanius excubitor Linnaeus, 1758),

Ссавці: рясоніжка мала (Neomys anomalus Cabrera, 1907), нічниця ставкова (Myotis dasycneme Boie, 1825), нічниця водяна (Myotis daubentonii Kuhl, 1817), вечірниця руда (Nyctalus noctula Schreber, 1774), нічниця велетенська (Nyctalus lasiopterus Schreber, 1780), нетопир пігмей (Pipis-trellus pygmaeus Leach, 1825), нетопир лісовий (Pipistrellus nathusii Keyserling et Blasius, 1839), лилик двоколірний (Vespertilio murinus Linnaeus,1758), пергач, або кажан, пізній (Eptesicus serotinus Schreber, 1774), мишівка лісова (Sicista betulina Pallas, 1779), горностай (Mustela erminea Linnaeus, 1758), норка європейська (Mustela lutreola Linnaeus, 1758), лісовий тхір (Mustela putorius Linnaeus, 1758), видра річкова (Lutra lutra Linnaeus, 1758), рись (Lynx lynx Linnaeus, 1758), тарпан (Equus caballus Boddaert, 1785), ведмідь бурий (Ursus arctos Linnaeus, 1758).

Збереження природних середовищ

На території Чорнобильської зони відчуження зустрічаються такі рідкісні типи середовищ: дюнні утворення в гумідній зоні; ставки і озера; тимчасові водойми; повітряно-водні рослинні угруповання; евгідрофітні угруповання; занурені рослинні угруповання в озерах; острови в озерах; ріки та струмки; річкові піски; евгідрофітна річкова рослинність; річкові грязьові та мулові екотопи; скелі, панелі та глиби на дні рік; заболочені високотравні угруповання; евтрофні луки; оліготрофні луки; високотравні луки; дубово-грабові ліси; дубові ліси на кислих ґрунтах; березові, вільхові, осикові ліси; західнопалеарктичні звичайно соснові ліси; континентальні неморальні сосново-дубові ліси; прибережні формації верб; середньоєвропейські приструмкові ясенево-чорновільхові гаї; мішані дубово-в’язово-ясеневі ліси біля великих річок; чорновільхові, вербові та дубові заболочені ліси; березові та хвойні заболочені ліси; верхові болота; зарості очерету; крупноосокові угруповання; формації дрібних гелофітів біля стрімких водотоків; високотравні болота — формації з Juncus spp.; кислі фени; перехідні болота; лісові смуги.

З рідкісних фітоугруповань, включених до Зеленої книги України, на території зростають такі угруповання: звичайнодубових лісів (Quercetа roboris), з домінуванням у травостої цибулі ведмежої (Allium ursinum), звичайнососнових лісів звичайноялівцевих (Pinetа (sylvestris) juniperosа (communis) та звичайнодубово-звичайнососнових лісів звичайноялівцевих (Querceto (roboris)-Pinetа (sylvestris) juniperosа (communis),ялинових лісів (Piceetа abietis). А також формації: альдрованди пухирчастої (Aldrovandeta vesiculosae), водяного горіха плаваючого (Trapeta natantis), глечиків жовтих (Nuphareta luteae), їжачої голівки маленької (Sparganieta minimi), куширу напівзануреного (Ceratophylleta submersi), латаття сніжно-білого (Nymphaeeta candidae), рдесника довгого (Potamogetoneta praelongi), рдесника туполистого (P. obtusifolii), рдесника червонуватого (P. rutili).

Антропогенний вплив

Сучасний вплив людини на природні комплекси виявляється в різній мірі і за декількома напрямками, які наведені нижче.

Транспортний рух (турбування тварин і їх можливе зіткнення з транспортними засобами). В цілому, цей вплив незначний, оскільки транспортний потік невеликий, переважно лише на декількох головних дорогах і майже виключно в денний час.

Підтримка транспортних комунікацій (доріг, ЛЕМ) в робочому стані (ремонт, профілактичне обслуговування, зачистка від деревної рослинності і трави, виявляється в турбуванні тварин і забрудненні середовища). Частота цих заходів невелика, а тому значення для дикої природи також невисоке;

Будівництво (кардинальні зміни ландшафту, знищення осередків мешкання, забруднення, турбування). Ця форма впливу – дуже рідкісна і обмежена лише окремими невеликими ділянками.

Підтримка гідротехнічних споруд (каналів, мостів, шлюзів, дамб) в робочому стані (проявляється в турбуванні і створенні не властивих для даної території умов). Це – перманентний вплив на природні комплекси слабкої інтенсивності, обмежений, переважно, лише окремими ділянками зони відчуження.

Господарська активність на промислових майданчиках і в деяких населених пунктах (ЧАЕС, пункти поводження з РАВ, транспортні, комунальні та інші підприємства та організації зони відчуження). Незважаючи на локалізацію впливу лише на 5–7% загальної площі зони відчуження, воно має однозначно негативний і перманентний характер, причому не лише всередині майданчиків, але й на прилеглих територіях. Забруднює середовище, створює величезні запаси різноманітних відходів, створює занепокоєння на фауну.

Протипожежні заходи. Основна форма – створення мінеральних протипожежних смуг вздовж доріг і країв лісових масивів. Здійснюється на більшій частині зони відчуження, 1–3 рази на рік. Якщо не враховувати поточне занепокоєння в процесі самої оранки, то вплив цих заходів на природні комплекси – мінімальний.

Пожежі – це явище, як правило, антропогенного походження і завжди має масштабні негативні наслідки для природи. Нестабільна водозабезпеченість угідь, домінування соснових посадок, величезна кількість соснового сухостою, багато сухої рослинної мортмаси на лугах створюють вкрай високі ризики повторюваності пожеж. Найбільш масштабним катастрофічним явищем на території зони відчуження були пожежі 1992 (17 тис. га) та 2015 (10,8 тис. га) років. Враховуючи критичний період вегетаційного сезону з точки зору гніздування птахів, сезонні особливості розвитку флори та фауни, у тому числі видів з різних Червонокнижних списків, така масштабна пожежа призвела до загибелі значної кількості особин, а в подальшому може викликати зміну видового складу рослинних угруповань. Постпірогенні сукцесії пришвидшать темпи натуралізації, при якій трав’яні угруповання будуть замінені більш характерними для зони Полісся чагарниковими та/або лісовими формаціями.

Лісогосподарська діяльність. Починаючи з середини 1990-х років цей вид антропогенного впливу набув достатньо великих масштабів, коли почалась ліквідація наслідків масштабних лісових пожеж 1992 року. В процесі проведення цих заходів вирубувались великі ділянки згарищ, на яких згодом створювались лісові культури, переважно монокультури сосни і берези. В пошкоджених пожежами осередках проживання тварин додатково порушувались умови їх перебування завдяки проведенню обробітку грунту та створенню нехарактерних природних умов. Найбільші масштаби лісогосподарської діяльності і її наслідків спостерігаються у південно-східній частині зони відчуження. Створення лісових культур на перелогах, як і спонтанне природне заліснення цих ділянок, призводить до знищення середовища проживання лугових організмів, тваринних і рослинних комплексів. Зараз лісогосподарська діяльність, наряду з пожежами, – найбільш серйозний і найбільш негативний вид антропогенного впливу на природу в зоні відчуження.

Знаходження персоналу на природних ділянках, поза промисловими зонами. На території зони відчуження працюють представники моніторингових організацій, наукових установ, охорона тощо. Ця форма впливу, як правило, не скоює будь-якої помітної шкоди, не враховуючи тимчасового турбування тварин. Однак поява людей несе за собою і потенційну загрозу: багато хто залишає по собі сміття і необережно поводиться з джерелами вогню.

Місцеві жителі. Формально на території зони відчуження можуть перебувати лише працівники місцевих підприємств, тільки на час роботи і тільки у відведених для цього місцях. Фактично ж в ряді сіл південно-східного і західного секторів зони відчуження (Паришів, Ладижичі, Куповате, Опачичі, Оташів, Іллінці, Луб’янка, Діброва, Вільча і деякі інші) проживає 150 чоловік, так званих «самоселів», які ведуть традиційне землеробство і тваринництво, користуються рослинними і тваринними ресурсами регіону (збір грибів та ягід, рибальство).