На території Заповідника добре себе почуває навіть стадо колись домашніх корів.

Останні сторіччя характеризуються наступом на природу, зменшенням біорізноманіття, заміною природніх видів культурними.

Втім, за певних умов, може відбутися протилежний процес – здичавіння. Це коли культурні або одомашнені види повертаються в природне середовище.

Найбільш відомий приклад здичавіння з історії – це степи (пампаси) Південної Америки після проникнення туди європейців. Французький історик Фернан Бродель писав так: «Тут було мало місцевих тварин, якщо виключити страусів, лам і далі на південь –морських корів.

Навпаки, порожні землі були зайняті тваринами, завезеними з Європи (коні, велика рогата худоба), які розмножилися в достатку самі по собі. Величезні стада диких биків проклали по рівнині постійні шляхи сезонних пересувань; аж до XIX ст. ці бики будуть пастися на волі. Табуни диких коней, зливаючись один з одним, часом здаються на горизонті якимись пагорбами невизначених обрисів».

Здичавілий кінь – мустанг – став символом підкорення Дикого Заходу у масовій культурі. З кінця 19-го сторіччя здичавіла худоба поступово зникала з природних комплексів, а зараз зустрічається хіба локально.

Наприклад, на території Чорнобильського заповідника, де здичавіло стадо великої рогатої худоби з’явилось через смерть її господарів самопоселенців.

Здичавілі тварини – гарний об'єкт для наукових досліджень: наскільки такі тварини здатні відновлювати властиві їх далеким диким предкам соціальні структури, котрі забезпечують виживання в дикій природі?

Окремо взята корова, теля та навіть і бик не здатні протистояти вовчій зграї. Але коли вся череда корів під керівництвом досвідченого бика об’єднається в структурований гарем, де кожен знає своє місце, їм не страшні вовки.

При появі людини череда швидко втікає до лісу й зупиняється в такій гущавині, що через гілля майже нічого не видно. Бик утікає останнім. На людину не нападає.

Ці корови зі своїм приплодом живуть власним розміреним життям без будь якої підгодівлі та ветеринарного догляду. Неспішно мандрують стежками Заповідника навколо села Луб’янка. Ходять на водопої. Годують своєю кров’ю хмари комарів і мошкарні. А ще народжують щовесни і щоліта гарних рябеньких теляток.

Випаси на перелогах і біля колишньої ферми лишились пречудові. Нині вже листопад, а тут зелена соковита трава-мурожок. Заходять і на людські подвір’я, де давно ніхто не живе. Якось одного разу корови забрели в одну з хат, а двері чомусь закрились зсередини. Добре, що їх, напівживих, знайшли лісники й визволили з полону. Тварини ледь доплентались до води і довго там стояли, п’ючи воду...

Але насправді життя у них – привільне і щасливе.

На фото: територіальна мітка бика про його приватні володіння; випаси; сарай, де можна сховатись від негоди; череп з рогами попереднього господаря коров’ячого гарему; череда на спокійному марші.